Київський район м. Полтави заснований у 1952 році, має територію 5437,8 гектарів, що складає 52,8 % від загальної площі міста Полтави. Станом на січень 2016 року в районі проживає близько 90 тис. осіб.
   
 
Сьогодні:
п’ятниця, 28 липня
   
 
Полтавський дендропарк – пам'ятник природи садово-паркового мистецтва

Територія сучасного дендропарку, розташованого у пiвнiчнiй частині м. Полтави, за часів Полтавської баталії являла собою густу незайману діброву. Якiвчанський ліс переходив у діброву на Монастирській горі. Під час другої світової війни зелений масив був вирубаний фашистами.

Розбудова парку почалася у березні I963 р., його було включено до списку ботанічних садів i дендропарків України. Головним iнiцiатором створення дендропарку була Яценко Яніна Яківна.

Дендропарки України "Тростянець", "Софiївка", "Олександрія" надсилали посадковий матеріал, на базі якого i було створено колекцію порід дерев i кущів — понад 200 видів. У 1973 р. завершено будівництво дендрологічної частини парку на площі 122 га.

У 1986 р. відбувся Всесоюзний конкурс парків,  де Полтавський дендропарк зайняв друге місце після Ізмайлівського парку м. Москви.

Особливість парку — його рельєф: багато видових майданчиків, з яких відкриваються цiкавi перспективи, свiтлi галявини. Основною магістраллю є стежка, що починається від входу з боку вул. Якiвчанської, проходить по захiднiй балці, через долину на схід i закінчується при вході зі сторони вулиці Лугової. Усі видові майданчики, каскад ставків, система галявин, групи декоративних рослини концентруються на цій лінії. При розбудові парку враховувалася існуюча мережа стежок, що дало свої позитивні наслідки. Дороги грейдувалися, але потім їм давали можливість заростати, що створювало природний вигляд.

Парк багатий джерелами, по усіх балках течуть річечки. Розкішний килим різнотрав'я  в поєднанні з водою, заростями очерету, деревами різної форми i кольору, створюють незабутній ефект.

По дну західної  балки проходить головна стежка вздовж верхнього ставка, а за його греблею відкривається краєвид на копанку і другий ставок. Стежка проходить через широкі, відкриті луки.

Ставок i копанка обсаджені  вербою плакучою. На греблі другого ставка простягає свої віти до сонця тополя. Її вік — близько 100 років.

Біля греблі другого ставка стоїть двоповерховий дерев'яний будиночок - колишня дача першого російського нейрохірурга Миколи Васильовича Скліфосовського. У його маєтку був промисловий сад, виноградник, плантація тутових дерев, пасіка, хмільник. По косогорах i ярах проводилися насадження дуба, клена, берези, сосни, ялини, акації, шовковиці. За виняткову красу цей мальовничий куточок називали "Полтавською Швейцарією".

На схід до четвертого ставка спускається галявина постійного цвiтiння — царство кольорів i духмяних пахощів. Біля неї — великий став. На пологому протилежному березі розкинувся густий ялинник. Яскравою плямою виділяється група модрин: навесні — нiжно-зеленi, восени — яскраво-жовті.

На пiвнiч починається бузковий гай.

Цей куточок тихий, затишний. У центрі — щільна група горiхiв.

Один з декоративних майданчиків розташований високо над ставками. З нього відкривається вид на весь каскад ставків i на Хрестовоздвиженський монастир. Зі сходу галявина відокремлюється щільною стіною туї, на фоні якої виділяються блакитні ялини, сосни Веймутова.

Північна балка має невеликі схили. Південна балка межує з парком сільськогосподарської дослідної станції. По її дну протікає річечка.

Далі — царство беріз. Біле мереживо кори, свіжий прохолодний подих — це Російський ліс.

У дендропарку є дерева, вирощені з одного живця «верби Тараса», отриманого в Київському ботанічному саду Академії наук. Цю цікаву історію розповіла Яніна Яківна Яценко. Перебуваючи на засланні в Мангишлацькому степу, Т.Г. Шевченко сам збудував собі справжню українську хату, викопав криницю. В Оренбурзі на ринку він знайшов вербовий кілок, який привіз i посадив біля криниці у своєму дворі.

«Тепер у мене є українська верба», — пише Шевченко в листі до своїх друзів. До речі, вид цієї верби, раніше невідомий ботанікам, зараз названий Sаliх Тагаs (Верба Тараса). Спiвробiтник Київського ботанічного саду, професор Сергій Іванович Івченко, в I964 р. побувавши у Мангишлацi на святкуванні 150-рiчницi з дня народження Т.Г.Шевченка, побачив вербу, яка збереглася з Тарасових часів. Посланцю з України дозволили зрізати невелику гілочку. Та треба було так статися, що невдовзі на кафедру до С.І. Івченка приїздить Яніна Яківна. Дізнавшись про походження гілочки, вона попросила невеликий живець з чотирма бруньками, обережно обгорнула релiквiю мокрою тканиною i привезла до Полтави.

Минають роки... Чудовий парк служить людям. Його вiдвiдують полтавці та гості міста. До усіх він привітний.

Підготовлено за матеріалами краєзнавчо-пошукової роботи учнів 8 класу Полтавської гімназії №9 А.Руденко та І. Сабельнікова.

 

 

Вознесенська церква Пушкарівського монастиря

Вознесенська церква Пушкарівського монастиря — унікальна пам'ятка монументальної мурованої архітектури 18 століття, яка належить до другого (пізнього етапу) розвитку архітектури українського відродження. Це єдиний на Полтавщині зразок класичного безбаштового тетраконха (без виділеного в об'ємах центрального четверика). У нижній частині світлового барабану під час будівництва споруди було вмуровано 35 керамічних глечиків об'ємом 3-3,5 дм3 кожний, які встановлювалися для поліпшення акустики. До речі, це єдиний на Полтавщині храм, де збереглися такі акустичні підсилювачі.

Знаходиться церква на південно-західній околиці міста, на території колишнього села, а згодом передмістя Полтави – Пушкарівки. Стоїть вона на пагорбі, біля підніжжя якого розкинулося намисто ставків. З різноманітних джерел відомо, що в середині ХVІІ ст. село належало полтавському полковнику Мартину Пушкарю, від прізвища якого і отримало свою назву.

Кажуть, що в цьому монастирі провела останні роки свого життя після повернення з Сибіру Мотрона Кочубей, донька генерального судді В.Л.Кочубея, що вона була тут черницею й закінчила в Пушкарівці свій життєвий шлях, де, на думку дослідників, і похована.

За час існування – близько 45 років – монастир займав досить таки значну для свого часу територію і разом з Полтавським Хрестовоздвиженським монастирем відігравав значну роль в духовному житті не лише м. Полтави, а й усієї округи. Переживши облогу шведами Полтави та оборону міста в 1709 р., зруйнований і знову відбудований монастир проіснував до 1721 р. У 1762 р. на його території освячується нова мурована церква в ім'я Вознесіння Господня. Фундатором її називають полтавського полковника І.Черняка. У період масового знищення монастирів на території Російської імперії, у 1786 р. Пушкарівський Вознесенський монастир був залишений на власному утриманні, а згодом і закритий.

Ще кілька десятиліть тому обідрані стіни на пагорбі являли собою все, що залишилось від колишнього жіночого Пушкарівського Вознесенського монастиря, заснованого ще у 1762 році . До відбудови ми бачили її в жахливому стані: провалені склепіння, розбиті дверні та віконні рами, відкоси, знищені елементи колись чудового декору.

У 1990-х роках Вознесенська церква була передана віруючим Української Православної Церкви, які і зараз опікуються нею. Збережені стіни ззовні у 2000 р. було обкладено новою цеглою, поставлено купол. А 15 січня відбулося святкове освячення храму.

Лише 5 січня 2005 року відбулося перше богослужіння в стінах відновленої церкви.

(Підготовлено з використанням матеріалів пошуково – краєзнавчої роботи учениці 9 класу Полтавської середньої школи №18 А.Купріян)

 

 

Каплиця на вулиці Зіньківській

Каплицю було збудовано у 1911-1914 рр. за проектом студента петербурзького Інституту цивільних інженерів, члена Українського архітектурного гуртка І.А. Кальбуса, на честь зустрічі представників Полтавської губернії з російським імператором Миколою ІІ під час урочистостей 1909 р. з нагоди 200-річчя Полтавської битви.

Споруда мурована, стовпоподібна, квадратна в плані. Усередині двосвітловий простір перекрито замкнутим склепінням. Зовні являє собою башту на двоступінчатому гранітному стилобаті, увінчану чотирма фронтонами та наметовим дахом з главкою. Цегляні стіни були обличковані керамічною плиткою, прикрашені трикутними полив'яними плитками, майоліковими вставками, квітчастими композиціями типу «вазон» біля наріжних кутів. На п'ятикутних фронтонах знаходилися панно із зображенням благословляючого Спасителя і двох схилених на колінах янголів. Наметовий із заломом дах було вкрито позолоченими мідними аркушами. Увінчувала споруду шоломоподібна главка з ажурним хрестом, барабан під нею був помережаний підкарнизною лиштвою, складеною з кольорових плиток подібно до плахти у шаховому порядку. Рожевий колір граніту, барвисті керамічні плитки і майолікові орнаменти на стінах, мозаїчна підлога, над фронтонні розписи та золочена покрівля створювали яскравий образ споруди, яка поєднала традиції народної архітектури з ідеями українського архітектурного стилю, а також мотивами північноросійської архітектури.

 

 

Поле полтавської битви

27 червня 1709 року відбулася Полтавська битва, яка мала далекосяжні наслідки для Європи. З дня Полтавської битви, як зазначає шведський історик Петер Енглунд, "закінчився період шведського па­нування, Росія почала звільнятися від свого старого ворога, могутнього сусіда, який закривав вихід до Балтійського мо­ря. Водночас, Полтавська битва стала ко­лосальною катастрофою не тільки для Швеції, але й для Європи, вона зламала колишній баланс влади — могутність після Полтави переходить від Швеції до Росії, яка міцніє і перетворюється на велику дер­жаву." Україна з 1709 року втрачає свою незалежність, юридичні і міжнародно-правові чинники, а тому перестає існувати як держава.

1909 року з ініціативи викладача історії Полтавського кадетського корпусу І.Ф.Павловського було відкрито музей на полі Полтавської битви. 1981 року музей історії Полтавської битви і комплекс пам'ятників, пов'язаних з Полтавською битвою, оголошено державним історико-культурним заповідником "Поле Пол­тавської битви" з охоронною зоною істо­ричного поля загальною площею 771,5 га. Але на даній території — район Хрестовоздвиженського монастиря - Яківці - Петрівка - Семенівка - Жуки - Осьмачки - Тахтаулове - Івонченці - Рибці – Пушкарівка — значні події відбувалися до, і після Полтавської битви. В охоронній зоні заповідника "Поле Пол­тавської битви" розташовано чотири ста­рих поселення та понад 30 курганів, які археологи датують 1 тис. до н.е. та 1 тис. н. е.

1399 року на Полі відбулася великомасштабна битва між литовським князем Вітовтом та татарськими військами хана Едигея, яка поставила під сумнів існування Великого Литовського князівства і знаменувала початок просування Польщі на українські землі.

Район Жуки - Рибці - Івонченці - Полтава у 1658 році став полем битви між законно обраним гетьманом І. Виговським і пол­тавським полковником Мартином Пушка­рем, який розв'язав в Україні громадянсь­ку війну, що коштувала українському на­роду 50 тисяч загиблих та знаменувала початок занепаду Української козацької республіки, держави Україна, заснованої Б.Хмельницьким. Ці події, національно-визвольну війну проти Польщі, період Руїни, добу І.Мазепи опише найзнаменитіший козацький літописець Самійло Величко, який з 1718 по 1728 роки жив і працював над літописом на полі Пол­тавської битви в селі Жуках. Потрапивши в орбіту Москви, полтавське поле стає місцем паломництва російських самодержців та сановників: Катерина ІІ, О.Суворов, Олександр І, Микола ІІ. Але поле Полтавської битви притягало до себе не тільки військових, а й вчених, гро­мадських діячів.

На сьогодні державний історико-культурний заповідник "Поле Полтавської битви" став значним культурним науково-методичним центром з вивчен­ня історії України періоду ХУІІ-ХУШ століть в контексті європейської історії; у 1994 році в музеї створено постійно діючу виставку "Козацька держава". Інтерес до діяльності заповідника виявляють засо­би масової інформації України, Росії, Швеції та інших держав, науковці, гро­мадськість. Заповідник "Поле Полтавської битви" єдиний в Україні входить до ІАМАМ - Міжнародної організації військово-історичних музеїв під егідою ЮНЕСКО, включений до всесвітнього ту­ристичного маршруту. З історією Полтавської битви пов'язано ряд пам'ятників: десять гранітних обелісків на місці колишніх редутів (1939 р.), шведам від росіян (1909 р.), шведам від шведів (1909 р.), на місці переправи російської армії через Ворсклу (1959 р.), пам'ятний знак на місці ко­мандного пункту Петра І (1973 р.), Братська могила за­гиблих російських воїнів (1894 р.), Сампсоніївська церква (1852-1856 рр., реконструйована 1895р.), Петру І перед будинком музею історії Полтавської битви (1915 р.), захисникам фортеці Полта­ва і коменданту О.С. Келіну (1909 р.), пам'ятник Слави (1811 р.), на місці відпо­чинку Петра І (1849 р.), Спаська церква (1705 – 1706 рр., реконструйована 1845 р.), Хрестовоздвиженський монастир, де була штаб-квартира Карла XII (1650 р.), ук­раїнським загиблим козакам (1994 р.). Матеріали, нагромаджені у фондах музею історії Полтавської битви, давно вийшли за межі не тільки історії Полтавської битви, а й 21-річної Північної війни, у вир якої були втягнуті Московією Польща, Данія, Швеція, Україна, Туреччина. В дев'яти екс­позиційних залах представлені безцінні історичні реліквії: холодна і вогнепальна зброя, медалі, монети, живописні полотна, портрети, ікони, гравюри, бойові прапори, обмундирування, старовинні книги, карти, грамоти та інші історичні документи І по­ловини XVIII століття.